«Вона має право на поганий настрій»: як влаштовані дитячі кризи
Ніна Гофман
У нервових батьків - нервові діти. Тому запасаємося валеріаною, терпінням і вчимося разом з дітьми виплескувати свій поганий настрій без шкоди для оточуючих.
У батьківських групах я дуже часто зустрічаю питання на теми про кризи різних вікових груп. По кожній з цих вікових груп можна, звичайно, написати окремий пост і навіть багато наукових статей, але в них усіх є багато спільних моментів.
Що ж це за кризи такі, і чи кризи це?
По-перше, я б взагалі не стала називати це кризами. Це якісь конфліктні ситуації, закладені в стосунках "діти-батьки", які посилюються стрибками дорослішання у дітей, а також нашими реакціями. Давайте подумаємо, як це відбувається.
Діти, як відомо, дуже швидко (і стрибками) ростуть у всіх відносинах - фізично, когнітивно та емоційно. Найчастіше ми встигаємо лише за їх фізичним і когнітивним зростанням, тобто змінюємо їх меню / одяг / книжки / іграшки / велосипеди і т.д. Набагато складніше встигати за зростаючої швидко і стрибками їх потребою в постійному контролі й самостійності. Тут і відбувається якийсь конфлікт інтересів - між цією потребою і нашим уявленням про їхні реальні здібності. Вони намагаються відстояти свої права, а ми - свої. Їх бажання і потреби протиставлені нашим. Конфлікт? Так. Криза? Ще немає.
Що відбувається далі? Кожна зі сторін намагається наполягти на своєму. Діти - тому що у них такий етап розвитку, вони хочуть вирішувати за себе, за нас і за того хлопця. А ми? Ми - тому що знаємо, що треба тримати їх в рамках, що батьки повинні бути авторитетом, а діти повинні слухатися батьків. Ця постійна, яка відбувається хвилями боротьба за право приймати рішення спрацьовує або на посилення опору сторін, або на придушення однієї з них, виснажує сили, а головне - ставить нас по різні боки барикади. Конфлікт? Так. Боротьба? Так. Криза? Все ще ні.
Під час кризи це перетворюється у випадках, коли ніхто не готовий зробити крок до подолання цього конфлікту без силових методів (звичайно, я не маю на увазі рукоприкладство), без маніпуляцій і підкупів. Коли немає довіри, коли дитина не може звернутися до батьків за допомогою, не може бути з ними відвертою. Коли батьки не можуть змінити свої реакції на поведінку дитини, коли вони втрачають віру в себе, як в батька, не бачить ніякого виходу з ситуації, опускає руки і пускає все на самоплив.
Багато батьків мучать себе питаннями - чи нормально це, чи все в порядку з моєю дитиною? Самі по собі конфліктні ситуації між дітьми і батьками - звичайно, норма (як і між будь-якими близькими людьми). Питання в тому, яким чином вони вирішуються в результаті. Якщо в результаті конфлікту обидві сторони дізналися для себе щось нове, наприклад, навчилися заспокоюватися самостійно або краще розуміти один одного - то це відмінний конфлікт. Якщо ж конфлікти повторюються по колу, викликають взаємну неприязнь, агресію, віддалення, фрустрацію - значить вони шкодять відносинам, і тоді варто над цим попрацювати.
Як працювати?
Найголовніше, пам'ятати, що ми один одному не вороги, а рідні люди, і у нас тут не війна, а сім'я і любов. Всі свої дії потрібно базувати тільки на цій основі.
Ще потрібно пам'ятати, що процес навчання - це саме процес, а не «я сказав - ти відразу зрозумів і зробив». Адже ми здатні витерпіти той факт, що діти досить довго вчаться ходити, їсти, читати. Треба набратися терпіння і дати їм час для того, щоб вони змогли навчитися регулювати свої почуття. Терпіння треба багато, тому що у дітей біологічні процеси розгону працюють набагато швидше і краще, ніж процеси гальмування.
І ще потрібно пам'ятати, що у людини будь-якого віку буває різний настрій, в тому числі і поганий. Це абсолютно нормально! Але ми, батьки, зазвичай сприймаємо поганий настрій дитини як свою проблему. Це не так - це її поганий настрій, вона має на нього право. А ми намагаємося її швиденько «виправити» і тим самим не даємо їй право відчувати так, як вона відчуває.
«Не плач», «не гнівайся", "не казися» - знайомі фрази? А як би ви самі відреагували, якби хтось близький замість того, щоб зрозуміти і обійняти, сказав би «, не треба нервувати» або «не сумуй»? Правильно, ми в такі моменти сердимося ще більше, тому що нас не розуміють і не підтримують. А у дитини ще і виникає фрустрація: адже з нею зараз відбувається щось незрозуміле і не контрольоване, з чим вона і сама не може впоратися, а мама вимагає негайно це припинити. А як припинити? Не зрозуміло.
Ми можемо допомогти дитині в цьому, спокійно приймаючи і відбиваючи її емоції: «я бачу, що ти сердишся \ засмучена \ розчарована \ турбуєшся \ і т.д.». Таким чином ми пояснюємо їй, що з нею відбувається, і одночасно показуємо, що ми розуміємо її.
Потрібно обов'язково дати місце її негативним емоціям, прийняти їх як норму, пояснити дитині, що це нормально і так буває. При цьому можна корегувати поведінку, поступово навчаючи дитину контролювати емоції. Необхідно пам'ятати, що поведінка - це завжди наслідок почуття. Якщо це почуття негативне, то і поведінка відповідна. Наприклад, дитина злиться. Як вона може висловити це почуття? Через плач \ крик \ кидання іграшок \ поведінку «на зло». Ми можемо навчити її висловлювати свої емоції словами, робити щось, що її заспокоїть. Відмінний інструмент для цього - «місце для заспокоєння», куточок, в якому є заняття та предмети, що її заспокоюють: розмальовки \ улюблені машинки \ ящик для кидання в нього м'яких іграшок \ боксерська груша. Що завгодно, що допоможе їй виплеснути свою агресію (на яку, нагадую, вона має право). Це замість того, щоб сваритися з батьками, братами \ жбурляти тверді предмети в вікно. І так, навіть коли вони нам грубіянять, кричать і роблять все навпаки, ми завжди можемо спочатку їх обійняти і заспокоїти, а потім вже, коли всі заспокоїлися, пояснювати і навчати.
І наостанок: батьки - такі ж люди, як і діти, і мають право на свої погані настрої і зриви. Головне, не забувати показувати дітям адекватний приклад того, як можна без криків і падіння на підлогу, жбурляння тарілок, контролювати свої емоції. Діти вчаться на нашому прикладі і чітко зчитують його.
